Лора

Поетичний фест «Ан Т-Р-Акт»
Я нарешті повернулася з Херсона. Приймаю вітання – я маю гран-прі всеукраїнського поетичного фестивалю «Ан Т-Р-Акт»!!! :) Задоволена собою, як слон (той, що рожевий слоник :).
Всього учасників було 42, з заходу України було дуже мало людей, але приїхало багато киян, кримчан та харків’ян. Ці 42 учасники були поділені на 4 групи з перервами по 10 хвилин між ними. Не знаю, як там суддівська колегія, але в мене під кінець того читання вже голова пухла страшенно, а довелося виступати в останній групі. Але ця група виявилася для мене щасливою, може, тому, що вона мала кодову назву «зима», а я народилася взимку.
З побутовими умовами мені теж пощастило по-чорному. Я і ще 4 учасників (Лідія Дзюпіна, Львів; Оксана Яблонська та Сашко Бондар, Київ; Юлія Смаль, Луцьк) жили в такої чудової сім’ї, як Олександр Степанович Калініченко та його жінка пані Оля. Жили не в самому Херсоні, а в Цюрупинську. Але нас просто неймовірно любили, балували і поїли цюрупинським коньяком.
Потім був рок-концерт і слем, перед яким я мала дике і противне непорозуміння з оргкомітетом, про яке навіть не хочу згадувати. Наступного дня все вирішилося, але осад трохи залишився. Хрєново так було… Сумно. Тому після того інциденту я не мала ні бажання, ні натхнення брати участь у слемі. Зате ми поїхали до родини, в якої жили, і влаштували чудові читання в сімейному колі. До 03.45 ночі. Звісно, не без коньяку.
Наступного дня була чайна церемонія (кажуть, там пельмені з тазіка їли :). Я (післяслемоображена) забила на то все, і Олександр Степанович повіз нас з Сашком Бондарем годувати чайок залишками мого дорожнього перекусу та фотографувати Дніпро. Море задоволення…
Потім був вільний мікрофон і конкурс експромтів (треба було за 12 хвилин написати вірш про фотографію чаю), а потім нагородження. З трьох перших місць (про себе не говорю) мені сподобалася тільки одна дівчина. Хоча не знаю, які вірші надіслали інші. Справа в тому, що основну оцінку судді ставили ще до виступу, просто за надісланими текстами, а читати не сцені можна було що завгодно, не обов’язково те, що ти надсилав.
Мені подарували грамоту, глиняну медаль (авторства голови оргкомітету Ольги Швець), гарненький глиняний чайничок з ієрогліфом і соняшник з тканини (від – увага! – Херсонського клубу органічного землеробства!!!:) А ще всі бажаючі могли обмінятися призами глядацьких симпатій, і я маю чудову печатку від Оксани Яблонської.
Серед учасників були і (на мою суб’єктивну думку) і генії, і банально-романтичні графомани. Про тих, хто не сподобався, не будемо (як про мертвих). Назву деякі з імен, які запам’яталися як цікаві автори: Євгеній Герман, Віталій Ковальчук, Ірина Кімліченко, Анна Долгарєва, Родіон Лонга, Аня Саніна, Ліна Федорченко. (з тих, хто жили зі мною разом, не називаю нікого – за ці два дні моє ставлення до них стало таким любовно-необ’єктивним, що краще промовчати :).
Після нагородження ми нашою милою компанією поїхали до Дніпра святкувати. Отямилася в поїзді Херсон – Київ. :) Величезні подяки Ользі Швець, Олександру та Ользі Калініченко.
P.S. Читала я там оце:


піт і пісок твої губи сухі і солоні
піт і пісок моє тіло сухе і солоне
ми будівельники вежі в святім Вавилоні
в місті де біла земля і вночі не холоне

теплі долоні шершава поверхня цеглини
тихо додолу спадає зітліла одежа
порох до пороху потім і глина до глини
тіло до тіла ось так і будується вежа

в небо злітають стрімкі гострокрилі лелеки
час шурхотить у клепсидрах розжареним змієм
сотнями гинуть раби не витримують спеки
вчора помер мій коханий а я ще не смію

хочу торкнутись губами сухими мов листя
тіла твого що написане в бронзовій гамі
марячи тим як в тінистому східному місті
ми виногрона холодні давили ногами

вежа упала додолу сьогодні опівдні
вісім сестер моїх вкривши камінням й пісками
о міднокосі мої як без вас мої рідні
скоро і я в цій пустелі поляжу кістками

всюди гортанні склади чужоземної мови
вісім братів моїх взяли у рабство чужинці
як мої рідні без вас о мої чорноброві
як мені вижити крихітній зламаній жінці

піт і пісок твої губи сухі і солоні
піт і пісок моє тіло сухе і солоне
будь же ти проклята вежа в святім Вавилоні
в місті де біла земля і вночі не холоне


вкриваються цвіллю зелені будинки Венеції
в шпаринах між вікнами й стінами селяться протяги
кімнати під дахом розпродують нині за безцінь
прокислі мов шафи наповнені вимоклим одягом

давай собі купимо затишне тепле горище
нехай підвіконнями плавають квіти і окуні
нехай сняться сни неправдиві і все-таки віщі
і очі солоними зранку стають і глибокими

ми нині так рідко виходимо з наших будинків
з холодних сліпих кам’яниць повних моху і сирості
губами ворушимо слів боїмося мов дикі
удень ми зникаємо за ніч встигаючи вирости

танцюємо реґґі навчилися плавати брасом
тамуємо спрагу розмовами ми та все мало нам
і всі наші спогади про підсвідоме прекрасне
на вилицях вулиць позначено шрамоканалами

усе що потрібно для щастя купуєм в аптеці
і серце покрите лускою ховаємо в пазуху
я житиму так доки в котрійсь із наших Венецій
навік не настане травнева омріяна засуха


крила ластівок ріжуть твій день на шматки
у бетонних корсетах затиснені груди
місто кольору каменю світла і бруду
так пасує тобі хоча ти не такий

шлеш прокляття холодній своїй чужині
і ревнуєш нервуєш вибльовуєш душу
маневруєш в пісках повних сонця і мушель
і в ночах повних розпачу і кажанів

мов коньяк випиваєш свої вечори
з тебе місто висмоктує сон (зауважив?)
натискає на серце – цей змучений важіль –
і здіймає зірки на дахах догори

крізь бетон прокладає дорогу ріка
чиста мокра білизна – сукенки будинків
в твого міста обличчя жорстокої жінки
що тобі дорога й одночасно бридка

загрузаєш все глибше в свою самоту
це тобі не Тернопіль не Львів і не Франик
твоє місто знесилює бранців і бранок
які гинуть, як ластівки – все на льоту


хочеш сказати слова – мусиш стати на котрусь із шибениць
потім на шиї мотузку затягне пожадлива публіка
з твоїх очей чорнокрилі метелики зграями вивелись
з твоїх очей залишилися отвори – дірки від бубликів

я застелила підлогу своїми старими коханцями
хочу сказати слова – тим паркетом безжально ступатиму
спалахи тіла торкаються спритними спраглими пальцями
погляди тіла торкаються спалахами кострубатими

стежать прожектори так кровожерливо кажучи «он ви де!»
з їхніх засмучених засклених сонць два промінчики вибились
хочеш сказати слова – мусиш стати в неділю до сповіді
хочеш сказати слова – мусиш стати на котрусь із шибениць


ця ніч нескінченна це ліжко не ширше ніж лезо
на чатах стоять вартові спорожнілих пляшок
на кожне «я знаю» знайдеться своя антитеза
на кожного янгола – свій призабутий грішок

послухай давай-но поділимо місто по-чесному
тобі – всі рок-клуби мені - всі стріп-бари
тобі – всі готелі химери примари
мені – всі калюжі наплакані п’яними веснами

ця ніч нескінченна як сповіді п’яних коханців
я струшую попіл вишневий з твоїх підвіконь
а ти носиш персні – по десять на кожному пальці
і очі фарбуєш подібно до давніх ікон

послухай давай-но поділимо спогади порівну
тобі – голу площу мені – алкомаркет
тобі – жовті вікна що схожі на марки
мені – крила вітром сполоханих бронзових воронів
ця ніч нескінченна тумани стоять на балконах
ми маємо пиво пігулки цигарки і блюз
ти мариш усе про польоти з клітинок віконних
а я тебе зовсім не стримую бо не боюсь

послухай давай-но поділимо помилки надвоє
тобі – твої фотки мені – мої тексти
тобі – мої очі білявої бестії
мені – твої ночі налиті безсонням і кавою
ця ніч нескінченна вогні кольорових бігбордів
холодні обійми бруківки в які упадеш
зі скреготу гальм вибираємо ноти акордів
ти рушиш до світла заплющивши очі? я теж

послухай давай-но поділимо зиму по-білому
тобі – грудень січень мені – тільки лютий
тобі – всі маршрутки мені – всі маршрути
давай-но поділимо зиму давай-но поділимо